27 лютого о 14:30 сталася подія, яка розділила життя всіх бердянців на до та після – до міста увійшли ворожі російські війська.
Колона уралів, буків, БМП, БТР-ів та іншої техніки з маркуванням «Z» в’їхала в перлину Приазов’я абсолютно безперешкодно. Ні барикад, ні окопів, ні бліндажів перед в’їздом до Бердянська місцева влада не підготувала. Напередодні на територіальну оборону з міського бюджету формально було виділено «аж» 300 тисяч гривень.
Росіяни насамперед здійснили захоплення мерії, поліції та телевізійної вежі, яку залпом вивели з ладу. Потім було пошкоджено й інтернет-лінії. А пізно ввечері пролилася перша кров – був убитий один і поранений інший охоронець заводу «Бердянські Жниварки», які були одягнені в камуфляж та відмовилися надати військовим свої телефони, щоб ті могли зателефонувати до росії.
Наступного ранку під будівлею мерії зібралося кілька сотень людей. Бердянці принесли з собою прапори, співали гімн України і голосно, але мирно вимагали від окупантів покинути місто. У відповідь військові вистрілили з важкої зброї у бік затоки – снаряди впали в море між портом та хвилерізом. Тільки після цього люди розійшлися, але вже ввечері зібралися знов. З того часу такі зібрання стали щоденними і тривали близько трьох тижнів, доки російські силовики не почали затримувати їх організаторів та брати під варту.
А тим часом у місті закрилися всі великі мережеві та безліч дрібних магазинів, ціни на товари зросли втричі. З 7 березня через пошкодження магістралі до Бердянська було припинено подачу газу (яку не відновлено досі) і, як наслідок, через навантаження на мережі регулярно відбуваються відключення електрики.
Після того, як ЗСУ знищили в порту великий десантний корабель «Саратов», загарбники почали практикувати багатоденні відключення мобільного зв’язку, що позбавило бердянців можливості розплачуватися в магазинах через термінали. А через припинення роботи більшості відділень банків, почався дефіцит готівки. Через блокаду міста, почали закінчуватися продукти харчування, засоби гігієни та медикаменти. Таким чином, виникли всі умови для гуманітарної катастрофи. Наразі до Бердянська завозяться товари лише з Криму.
З перших днів окупації заблоковано роботу міських проукраїнських ЗМІ, а захоплена радіостанція «Азовська хвиля» використовується російськими військовими з пропагандистською метою.
Окупанти призначили мера, начальника поліції, лікарні та інших чиновників – усі вони з місцевих жителів, котрі погодилися на це добровільно. А з 1 квітня на приміщенні бердянської мерії замість прапора України розмістили триколор. Апофеозом стало організоване ними на головній площі міста святкування до дня народження Леніна (показово, що на ньому були присутні не більше 30 осіб).
Таким чином життя у місті стало боротьбою за виживання – щоденні гонитви за продуктами та відчуття страху потрапити за грати за свої патріотичні висловлювання чи волонтерство. З цієї причини багато бердянців евакуювалися на підконтрольну Києву територію. А ті, хто залишився, зараз такої можливості не мають, оскільки окупанти в організації гуманітарних коридорів до Запоріжжя відмовляють.
Але все це мешканців приморського міста не зламало – бердянці чекають на деокупацію та відновлення мирного життя під українським прапором.
Олександр Пилипенко, Бердянськ-Львів