У попередньому блозі експерт Ради Європи Вадим Прошко розмірковував на тему першого принципу доброго врядування – чесного проведення виборів, представництва та участі. На черзі – другий принцип, який сформульований у Європейській стратегії інновацій та доброго врядування на місцевому рівні так: Зворотній зв’язок, чутливість.
Розшифровка:
- Завдання, правила, структури та процедури пристосовані до законних очікувань та потреб громадян.
- Послуги надаються, а запити та скарги розглядаються у прийнятні часові терміни.
В англійському варіанті використовується слово «responsiveness». Це коли до вас звернулася людина, ви її вислухали, зрозуміли проблему і побігли людині допомагати. Серед багатьох варіантів перекладу цього слова я знайшов не дуже бюрократичний, але мені він дуже сподобався, переклад: «ЧУЙНІСТЬ».
Чуйність буває двох типів – звичайна людська, індивідуальна та корпоративна. Людська у чиновника або є, або її немає. Як кому Бог дав. Корпоративна, це коли начальник сказав: «З завтрашнього дня всі будуть чуйними, інакше звільню!»
Розшифровка, принаймні так здається з першого погляду, пропонує саме корпоративну чуйність. Ви, мовляв, повинні суворо додержуватись інструкцій по роботі зі зверненнями громадян, витримувати часові терміни, надавати послуги, як прописано в правилах тощо.
Яка, у біса, чуйність. Треба ремонтувати дороги, без збоїв подавати в будинки воду і тепло, ремонтувати школи, впорядковувати громадський транспорт, вивозити сміття… будемо все це робити справно – значить молодці. Так?
Нещодавно здибав таке визначення політики: «Діяльність організованих груп людей, спрямована на: а) отримання влади, б) утримання влади, в) використання влади».
Цинічно, але глибоко і правдиво. Отримати владу у нашому суспільстві можна тільки через вибори. Використовувати владу можна для задоволення власних потреб, реалізації ідеології, досягнення мрій, здійснення довготривалих планів тощо. І для утримання влади.
Приходить до мера делегація з трьох бородатих дядьків. Ми, мовляв, мусульмани. Таких як ми в місті – тисяча. Але немає мечеті. Допоможіть. Можна їм пояснити, що, мовляв, церква від держави від’єднана. Ми у ваші справи не втручаємося. Ідіть собі і будуйте. А можна попросити їх почекати кілька днів, завантажити роботою міського архітектора і врешті запропонувати делегації кілька земельних ділянок, аби там вони без зайвих проблем почали свою мечеть будувати. І, дивись, кількасот додаткових голосів на майбутні вибори маєш.
Чуйність «по рознарядці» цікава штука. В одному великому українському місті з помпою відкрився новий районний ЦНАП. Їду подивитися. Зіскакую з крутих східців трамваю, спотикаючись перебігаю через рейки, перестрибую нешироку канавку – щось там прокладають, оббігаю по проїжджій частині розколупаний для ремонту тротуар і нарешті я у новому ЦНАПі. Казка! Зокрема для людей з інвалідністю – колясочників – пологі, зручні пандуси, автоматично відкриваються двері, місця для відвідувачів пристосовані для цієї категорії громадян, є навіть спеціальний туалет. Згадую свою дорогу туди і думаю: а звідки вони, колясочники, тут візьмуться…
В Кривому Розі ЦНАП – у старій будівлі, без усяких пандусів. Там купили комп’ютер з виходом в Інтернет, легковика, і адміністратор за телефонним замовленням приїжджає до людини з обмеженнями у пересуванні додому і виконує там на місці всю роботу. Дивись перший пункт розшифровки.
Для того, щоб проявити чуйність не обов’язково чекати візиту бороданів або дзвінка до офісу. Варто просто поставити себе на місце «пересічного» громадянина.
Десь в кінці дев’яностих чи на початку нульових буквально в одному-двох українських містах з’явилася ідея: замість того, щоб ганяти відвідувачів по виконкомівських хащах, нетрях і лабіринтах, на вході поставили столика, всадовили там молодшого (за віком і посадою) спеціаліста, котрий всіх новоприбулих питав, з якої вони справи. «Чим я Вам можу допомогти?» – як у крутих магазинах. І дізнавшись про мету, той спеціаліст писав на папірці до якого кабінету треба звертатись, а куди не треба. Потім – спеціалісти ж! – почали видавати перелік документів, які треба мати для вирішення тієї чи іншої справи, роздавали бланки заяв тощо. Потім просто почали забирати ті документи по списку і самостійно розносити по потрібних кабінетах. Потім пару разів на тиждень почали службовців з тих кабінетів заганяти у єдину простору залу, де громадянин міг за один візит обійти купу чиновників і своє питання вирішити. Ініціатива ширилася містами, врешті держава зазирнула «а що там внизу у нас робиться?» і видала закон про ЦНАПи. Коли, фактично, в країні тих ЦНАПів було повно.
Проблема не завжди сама приходить до кабінету, чи є очевидною, як натовпи в коридорах виконкому. Шкільний психолог працює з «проблемними дітьми», намагаючись повернути їх у поле нормального спілкування з суспільством, часом відвернути непоправне. У Бахмуті психологи помітили, що частка «проблемних» серед дітей з сімей переселенців з окупованих територій суттєво вища ніж зазвичай. І було прийнято програму, згідно якої психологи зустрілися з усіма дітьми з окупованих територій, поговорили з ними, провели низку тестів і знайшли десятки дітей з явними ознаками стресу, які допоки не проявлялися зовні. З цими дітьми почали працювати і, повірте, вдалося уникнути купи майбутніх драм.
І таких прикладів чуйності, не прописаних в жодному законі чи інструкції, по Україні – тисячі!
Я можу припустити, що то – не від душі, що то – просто технологія заробляння голосів на майбутніх виборах, використання влади заради утримання її, дорогоцінної. Але людям від того краще живеться.
І тому я – і за таку владу!
Вадим Прошко, спеціально для «БЛОГЕРІВ»
Матеріал створений в рамках проекту «Підтримка місцевих антикорупційних розслідувань мережі «Блогери за добре врядування», який підтримує Чорноморський фонд регіонального співробітництва (BST). Позиції, висловлені у даному матеріалі не обов’язково збігаються з позиціями BST та його партнерів.